Іван Франко

Ранні роки

Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині, поблизу м. Борислав, в родині селянина-коваля. Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім'ю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові добру освіту. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду — «ходачкової шляхти».Про себе завжди розповідав як про сина мужика.
Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864—1867).
1875 — закінчив у Дрогобичі гімназію. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. З них довідуємося, як важко було здобувати освіту навіть обдарованому селянському хлопцеві. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. Багато читав: твори європейських класиків, культорологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.
Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків.
Осінь 1875 — став студентом філософського факультету у Львівському університеті.

Перші літературні твори

Іван Франко. 1875 р.

Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня»(1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим організації гуртків у Львові, дописує до польської газети «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».
1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув'язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті.

Політична діяльність

1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 р. за підтримки М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 рр.). В 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху. 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.).
Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Останні роки життя

З 1908 р. стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910 р.), «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.
Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія: «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин, за неповний рік до смерті Франко творить 232 поетичні переклади і переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.
Помер Іван Франко 28 травня 1916 р. у Львові. Через два дні відбулося кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку поховали Івана Яковича в чужому склепі. Лише через 10 років останки Франка були перенесені в окрему могилу, відому своїм пам'ятником, на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

Творча спадщина

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.
Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи ж чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Поезія

Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він — найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші). Вона революціонізувала молоде покоління, через що в Росії була заборонена. Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896 р.). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897 р.) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900 р.). Програмова збірка «Semper tiro» (1906 р.) є містичним кредо поета-борця. "Давнє і нове"(1911р.)поетична збірка. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887 р.), «Сурка» (1890 р.), «Смерть Каїна» (1889 р.), «Іван Вишенський» (1900 р.) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905 р.), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові

Драматургія

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші його спроби на цьому полі походять ще з гімназії: «Юґурта» (1873 р.), «Три князі на один престол» (1874 р.) та інші. Найбільше п'єс Франко написав у дев'яностих роках. Визначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893 р.) й віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895 р.). З більших п'єс відомі ще комедії «Рябина» (1886 р.) й «Учитель» (1896 р.), з одноактівок «Останній крейцар» (1879 р.), «Будка ч. 27» (1893 р.), «Кам'яна душа» (1895 р.), «Майстер Черняк» (1896 р.) і «Суд святого Миколая» (вперше вийшла  р.). У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говори «Лис Микита», «Пригоди Дон-Кіхота» (1891 р.), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895 р.) тощо. Особливо треба відзначити перекладницьку діяльність Франка, яку він не припиняв усе своє життя. Франко перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, З слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

 

Філософія

Філософсько-соціологічні й суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878 р.), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881—1882 рр.), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895 р.); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.) Франко присвятив критиці «науковому соціалізму» і матеріалістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903 р.) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. У 1904 році Франко написав наукову працю, яка відома під назвою "Поема про сотворення світу".
На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французських, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса та ін. Проте, Франко залишився собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Теорія та історія літератури

Праці Франка з теорії й історії літератури та літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф …» (1895 р.) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895 р.), є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і леґенд з українських рукописів» (1896—1910 рр.) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904 рр.), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.» (1900 р.), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906 р.). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості І.Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Федьковича, О. Кониського, Лесі Українки, С. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янській літературам, особливо російській і польській, як також західно-європейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904 р.) у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890 р.» (1910 р.). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчості» (1898 р.), і «Теорія і розвій історії літератури» (1899 р.), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак за вихідну точку при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам'яток Франко користувався порівняльною й історико-культурною методами.

Мовознавство

На відтинку мовознавства Франко присвятив увагу питанню літературної мови: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907 р.), «Причинки до української ономастики» (1906 р.) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 р. нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох словянських наукових товариств. Пропозиція О. Шахматова і Ф. Корша про обрання Франка членом Російської АН, не була здійснена через заборону царського уряду.

Етнографія

У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Киевская Старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 р. Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 р.) і разом з В. Гнатюком редагував «Етнографічний Збірник». До важливіших студій Франка з ділянки фолкльору належать: «Дещо про Борислав» (1882 р.), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883 р.), «Jak powstają pieśni ludowe?» (1887 р.), «Вояцька пісня» (1888 р.), «Наші коляди» (1889 р.), «Із уст народу» (1894 1895), «Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland» (1905 р.), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фолкльористичною працею є "Студії над українськими народними піснями (3 т. у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 р.), в яких Франко застосував історично-порівняльну методу.

Економіка

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в східної Галичині й їх плата 1870 р.» (1881 р.), «Про працю» (1881 р.), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887 і 1914 рр.), «Еміґрація галицьких селян» (1892 р.), «Селянський рух у Галичині» (1895 р.), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900 р.), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902 р.), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784—1840 рр.» (1907 р.).

[ред.] Історія

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними і економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові і революції 1848 р. в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884 р.), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913 рр.), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895 р.), «Поляки й русини» (1897 р., німецькою і українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільности на Україні в XIX ст.» (1902 р.), «Русько-польська згода і українсько-польське братання» (1906 р.). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648—1649 рр. У сучасних віршах» (1898 р.), «Тен як історик французьської революції» (1908 р.), «Стара Русь» (1906 р.), «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), статті з старої історії України та багато ін.
Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості втрачаються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. В своїй статті «Що таке поступ» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Сходознавство

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст.»

• 

  Лицьова сторона банкноти номіналом 20 гривень. 2000р.
  
• 

  Лицьова сторона банкноти номіналом 20 гривень. 2003р.
  
• 

  Марка України номіналом 70к.
  
• 

  Марка України номіналом 3000 купоно-карбованців. 1994 р.
  
• 

  Монета номіналом п'ять гривень випущена до 150-річчя Івана Франка в 2006 р. Аверс
  
• 

  Монета номіналом п'ять гривень випущена до 150-річчя Івана Франка в 2006 р. Реверс
  

Інтерпретація постаті

Пам'ятник Івану Франку в с. Нагуєвичі

За радянських часів в Україні використовувався культ Франка для політичних цілей, а радянське франкознавство однобічно і тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.
В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.). Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах»
З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, а одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Франкознавство

Музеї Франка

Побачити та доторкнутися до аутентичних речей Івана Франка можливо у будинку-музеї Франка у селищі Криворівня, Верховинського району. В цьомі будинку окрім Франка на довгий час зупинялися Леся Українка і Михайло Грушевський.

• 

  Будинок Івана Франка у Львові. Зараз тут розташовано музей письменника
  
• 

  Музей в с. Криворівня
  
• 

  Меморіальна дошка
  

Франко і кінематограф

За його творами поставлено фільми:

• «Борислав сміється» (1926),
• «Якби каміння говорило» (1957),
• «Украдене щастя» (фільм-спектакль, 1952, телефільм (1986) і чотирисерійний стилізований фільм (2003),
• Альманах «До світла» (1967. «До світла», «Каменяр», «Панталаха»),
• Мультиплікаційна стрічка «Заєць та їжак» (1963),
• Художня кінокартина «Захар Беркут» (1971),
• Телесеріали О. Бійми «Пастка» (1995) та «Злочин з багатьма невідомими» (1993).
• П'ятисерійний мультфільм «Лис Микита» (2005)

Біографії І. Франка присвячено кінокартину Т. Левчука «Іван Франко» (1956, акт. С.Бондарчук), його образ створив Я. Геляс у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970).
Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «Іван Франко» в рамках проекту «Великі українці» телеканалу «Інтер» (2008).

Іван Франко - перекладач

Серед перекладів Івана Яковича велике місце належить перекладам з античних літератур. Він вважав, що антична поезія є скарбницею світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Гомер і Гесіод, гомерівські гімни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», Сапфо і Алкей, Піндар і Менандр, збірка «Старе золото», римські поети Горацій і Вергілій — цим далеко не вичерпується cписок античних перекладів Франка. Переклади Івана Яковича з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарі. Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Це — дослідження творчості двох стародавніх поетів з перекладами їх поезій (Алкей і Сапфо, Тексти і студія, «Міжнародна бібліотека», 1913). Багато уваги приділив Франко перекладам з безсмертних гомерівських поем «Іліада» та «Одіссея».
Незважаючи на те, що англійську мову Іван Якович вивчив доволі пізно, все ж протягом всього свого творчого шляху неодноразово повертався до питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він переклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і «Короля Ліра». Також були перекладені з англійської твори Клоустона(про переклади з англійської мови див. нижче)
Найвагомішою працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим твором письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'явилися уривки з «Фауста». У 70—80-х роках Іван Якович продовжував друкувати свої переклади з цього твору. У 1882 р. переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І. Франко». Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури, листувався із чеськими літераторами. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків він підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської і української демократичної літератури.
Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі «Літературно-науковий вісник» (1898—1906), Іван Якович продовжував свою діяльність із ознайомлення українського читача з кращими зразками світової літератури. У журналі письменник надрукував переклади творів Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкевича, а також – переклади з маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших.
Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета і перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю різноманітність творчості народів світу. Особливо цікавили Івана Яковича епоси різних часів і народів, починаючи з «Слова о полку Ігоревім», середньовічного епосу «Пісня про Нібелунгів», старогрецького епосу і завершуючи індійським і старовавилонськими епосами.
Чималий внесок Франко зробив у сходознавстві як поет-перекладач. У 1912-1913рр. переклав більше, ніж сто віршованих уривків для другого українського видання збірки арабських казок «Тисяча і одна ніч». Публікуючи частину перекладів у журналі «Надія», в 1912 році написав і невеличкий вступ, де показав себе добрим знавцем арабських мов. Він переклав уривки з «Махабхарати» і кілька індійських казок з Панчатантри. Іван Якович є автором не тільки численних перекладів, а й поеми на старовинні індійські мотиви. У 1909 р. в «Універсальній бібліотеці» вийшла індійська легенда «Цар і аскет» з передмовою Франка «Короткий нарис староіндійського (санскритського) письменства».
Одним із древньоіндійських творів, над якими працював Іван Якович, була "Ріґведа" – велике зібрання релігійних текстів, що включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі. Та все ж, власні переклади гімнів "Ріґведи" (які письменник готував для деяких видань) ніколи не друкувались як щось самостійне, а згадки про "Ріґведу" (хоча і численні) у наукових працях ученого легко губляться у величезному обсязі його писань. Питання про засади перекладу "Ріґведи" складне і дотепер до кінця не з'ясоване. Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у специфіці самої "Ріґведи" як зразка релігійної поезії, адже між гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку, та ведичними гімнами, з другого, — існує суттєва, принципова різниця, що й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам'ятки.
Окремо хотілось би відзначити переклади І.Франка з англійської мови. Наскільки І. Франко цінив Шекспірові твори, свідчать хоча б спогади Марка Черемшини. Майбутній автор “Карбів” познайомився з І. Франком у Відні, згодом вони разом їхали поїздом і І. Франко взявся екзаменувати Марка Черемшину з Байрона і Шекспіра і зауважив, що від цих двох велетів починається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економію від Адама Сміта.
І. Франко розпочав перекладати твори В. Шекспіра 1879 р. і потім періодично звертався до нього упродовж усього життя. Він повністю переклав трагічну комедію В. Шекспіра “Венецький купець” та перший в Україні звернувся до його лірики, переклавши 12 сонетів. Переклав також уривки з драм “Король Лір” і “Буря”.
І. Франко – засновник шекспірознавства в Україні. Він – автор дванадцяти спеціальних шекспірознавчих розвідок: десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу “Венецького купця” та статті “Shakespeare bei den Ruthenen”. І. Франко зробив чимало як редактор перекладів творів В. Шекспіра, що їх здійснили П. Куліш і Ю. Федькович.
І. Франко – один з найбільших знавців Байронової творчості в Україні. 1879 р. вийшла друком Байронова драматична поема “Каїн” у перекладі І. Франка. Через десять років І. Франко опублікував власну філософську легенду “Смерть Каїна”. Щодо сюжету, то Франкова легенда є начебто продовженням Байронової містерії, яка закінчується вбивством Авеля. Франків твір починається з блукань Каїна по світі. Але Франкова легенда – не просто продовження Байронової містерії. Якщо Байронів Каїн у запереченні несправедливого світу залишається гордим індивідуалістом, то Каїн І. Франка виступає в кінці твору як невід’ємна від людської громади особистість. Дуже вдалий Франків переклад вірша Дж. Г. Байрона “The Isles of Greece” під назвою “Новогрецька пісня”.
І. Франко створив цілісну концепцію Байронової творчості та її бунтарського, революціонізуючого значення у світовому історико-літературному процесі і висловив свої погляди у вступних розвідках до власного перекладу “Каїна” і до Кулішевого перекладу “Чайльд-Гаорольдової мандрівки”, а також у статті “Лорд Байрон”. “Хоч чистокровний англічанин, а в творах своїх такий національний як мало котрий поет від часів Шекспіра, – писав І. Франко – Байрон мав величезний вплив на поетів інших народностей, в тім числі й слов’янських, і не переставав бути зрозумілим для широких мас інтелігенції усього світу”.
І. Франко вписав. славну сторінку в історію української бернсіани: 1896 р., з нагоди сотих роковин смерті шотландського поета, він переклав і опублікував у журналі “Житє і слово” солідну статтю австрійського літературознавця Карла Федерна про Р. Бернса. До статті він додав власні переклади шести Бернсових поезій, зокрема “А man’s a man for a’that” – “А муж є мужем, будь-що-будь”. Творчістю Ч. Діккенса І. Франко зацікавився ще в юнацькі роки. В автобіографічному оповіданні “Гірчичне зерно” письменник згадує, як він уперше дізнався про англійського романіста від сина свого шкільного товариша Лімбахa: “Хто не знає Діккенса, той властиво не знає нічого з літератури, не має смаку, не має очей”. Перший твір Ч. Діккенса, який І.Франко перечитав, – це “Посмертні записки Піквікського клубу” (у німецькому перекладі). У своїх працях дослідник звертав увагу на те, що англійський письменник – чудовий майстер індивідуалізації, глибокого психологічного аналізу. Ч. Діккенс та його герої згадуються також в художніх творах І. Франка – у повісті “Лель і Полель”, в оповіданні “Із записок недужого”.
І. Франко перекладав давньошотландські та давньоанглійські балади, поезії П. Б. Шеллі, Альфреда Теннісона, Томаса Мура, Томаса Гуда.
Іван Якович переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур. Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, письменник твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже широко. Він вважав, що знання іноземних мов потрібне кожній людині.

Іван Франко - бібліограф

Бібліографія була не епізодичним захопленням Івана Франка. Звернувшись до неї уперше в кінці 70-х рр. XVIII ст., Франко цікавився бібіліографією до останніх років життя.
Бібліографічна спадщина І. Франка різноманітна. Він автор бібіліографічних оглядів, великої кількості рецензій і анотацій на твори українських, російських і зарубіжних письменників, йому належать окремі спроби персональної бібліографії тощо. Найбільш істотною за обсягом і значенням частиною бібліографічної спадщини І. Франка є його бібліографічні огляди, рецензії й анотації на книги, а також інформації про появу нових видань. Таких матеріалів нараховується понад 500. І. Франко уважно слідкував за діяльністю українських бібліографів, рецензував бібліографічні праці М. Комарова, Б. Грінченка та І. О. Левицікого. Рецензії І. Франка на праці українських бібліографів позначені високим професійним рівнем, вони містили в собі міркування автора щодо об'єкту бібліографування, цінні доповнення, уточнення, поправки.
Майстерністю аналізу відзначається рецензія Франка на перші чотири випуски біо-юібліографічного словника І.О. Левицького "Прикарпатська Русь в XIX віці в біографіях і портретах єї дєятєлєй..." (Львів 1989-1901) І. Франко висловив свій погляд на характер такого роду видань: біо-бібліографічний словник, на думку Франка, повинен бути максимально повним, в ньому треба подавати відомості "про якнайбільше число дрібних і зовсім дрібних діячів", бо "чим повніший з того погляду лексикон, тим більша його вартість".
І. Франко приділяв увагу розвиткові таких видів української бібліографії, як рекомендаційна, персональна, краєзнавча, обліково-реєстраційна, інформаційна. Глибокий знавець літератури, яку він бібліографував, Іван Франко вимагав від укладача досконалого знання предмета бібліогрфування.
В бібліографічній роботі І. Франко особливо цінував повноту і точність опису. Певні висновки про бібіліографічну методику І. Франка можна зробити й на основі його міркувань про методику І. О. Левицького в порівнянні з бібліографічною методикою польського бібліографа К. Естрейхера. Продумана, чітка, зручна для користування побудова бібліографічних праць І. О. Левицького, повнота і точність опису, вміле розкриття матеріалу завжди викликали схвалення Франка.
І. Франко залишив помітний слід в історії української бібіліографії. Його численні виступив бібліографічних відділах багатьох періодичних видань сприяли поширенню визвольних ідей, кращих досягнень культури та науки Його практика, як вченого, в діяльності якого таке велике місце посідала бібліографія, його надзвичайно серйозне ставлення до неї може бути повчальним для бібліографів, дослідників і, в першу чергу, літературознавців.